31.03.2014. 200 років з дня народження Т. Г. Шевченка

shevchenko

Зустріч, присв’ячена 200-літтю Т.Г. Шевченка, в Музеї життя та творчості сім’ї Реріхів Кременчуцького Реріховського товариства, почалася піснею на слова Тараса Григоровича « Думи, мої думи» й перенесла всіх у вир Тарасового життя й думок, додала присутнім почуття пошани й святковості.

Зустріч з творчістю й життям одного з найславетніших поетів людства познайомила присутніх з однією із золотих сторінок світової культури.

Т.Г. Шевченко – співець України, її неповторної природи, а основне, її волелюбного і працьовитого народу. Його вірші для кожного були, залишаються й завжди будуть книгою життя.

Життєвий шлях письменника став знаковим для долі всього українського народу. “Він був сином мужика і став володарем в царстві духа, — писав про Т. Шевченка І. Франко. — Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури… Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу”.

Відомий український письменник Олесь Гончар сказав про творчість великого Кобзаря: «Слово вічне, слово невмируще своєю правдою, невідцвітне своєю художньою красою».

2

Т. Шевченко увійшов в історію української культури як великий демократ, видатний поет, прозаїк, драматург, художник, творець нової літератури та літературної мови, як виразник дум і пророк нашої нації. Творчість Кобзаря стала не тільки вищим етапом у розвитку української літератури, а й утвердила ЇЇ як самобутнє, самостійне словесне мистецтво.

Шевченко – явище нескінченне, як саме життя. Ніхто до нього не виказав такої політичної принциповості в обстоюванні прав українців на свою державність, ніхто так гнівно не бичував зрадництво, відступництво в ім’я химерних земних благ, і ніхто, крім нього, не подав такої природної чистоти й доброти серця.

Чим раніше ми починаємо черпати мудрість із життєдайних джерел Шевченкової поезії, тим раніше успадковуємо духовні скарби минулого, тим глибшими будуть у нас чуття краси, добра , любові; міцнішими – почуття любові до Батьківщини. Про це сказала у своєму вступному слові голова товариства Герасименко Л.М.

Присутні в залі подивились два документальних фільми журналіста Юрія Макарова «Мій Шевченко» ( Життя в Петербурзі та період заслання).

Петербурзький період життя поета – час невсипущої праці і саморозвитку. Треба віддати належне і мистецькому середовищу в Академії – атмосфера налаштовувала на високий лад. Йому долею було відпущено дуже короткий відтинок часу, у якому під рукою були книжки, а спілкування з друзями-однодумцями загострювали думку і робили життя повнокровнішим і тому щасливішим.

В Петербурзі Тарас отримав “вольную”, тут розкрився його геній - він здобув визнання як художник і національний поет-пророк; зрештою, тут минули поміж друзями його літа молодії. Але ж і обірвалася ця молодість саме тут, у Петербурзькому казематі.

У поезії періоду заслання Шевченко залишається вірним і своєму трактуванню винуватців власної недолі і страждань батьківщини.

Незважаючи на нестерпні умови життя в засланні, “невільнича муза” Шевченка не вмирала. Вона знайшла себе на сторінках так званих “захалявних книжечок”. Поетичним вступом до кожної з них став вірш “Думи мої, думи мої…”. “Славою злою” називає автор новий етап своєї творчості. Незмінною залишилась тільки непохитна рішучість і далі творити в ім’я народу, в ім’я “безталанної своєї України”. Нові випробування не бентежать поета: “На те й лихо, щоб з тим лихом битись”.

Слухачі також мали змогу послухати вірші великого Кобзаря в виконанні членів товариства.

 

Фото1  Фото2  Фото3

 

Далі Герасименко Л.М. представила каталог виставки, збірник «Реріх і Шевченко», в якому вперше включені документи та матеріали, ще незнайомі широкому колу читачів.

Таке поєднання на перший погляд ніби-то порадоксальне. До цієї теми ще в 60-х роках минулого століття звернувся Юрій Івакін - доктор філологічних наук, літературознавець, прозаїк, дослідник поетики і стилістики Шевченка. Зразу можна відмітити, що напевне, Реріху ніколи не були близькими революційні заклики Шевченка до сокири.

М.О. Микешин, видатний художник, скульптор, (відомий його пам’ятник Б.Хмельницькому біля Софії Київської) став ніби живою ланкою між Тарасом Шевченком і Миколою Реріхом. Сам Микешин підкреслював потужний духовний вплив на свою долю знайомство з Кобзарем, його особистості. Один з перших біографів Н.К. Реріха С.П. Яремич писав, що саме «через Микешина он постиг и страстно полюбил украинского поэта Т.Г. Шевченко. Одного из величайших певцов степи и простора, какой когда-либо существовал на свете..». Микешин не тільки знайомив молодого Реріха з творчістю Шевченка, а й багато розповідав йому про особу поета, про свої зустрічі з ним.

Інтерес Н.Реріха до України був пов’язаний не тільки з іменами Шевченка й Микешина, а й з іменами Гоголя і українсько-російського письменника Данила Мордовця.

На квартирі Костянтина Реріха, батька художника, було засноване Товариство шанувальників Тараса Шевченка» з ініціативи Мікешина, головою якого став К.Ф. Реріх. Це було небезпечно на той час, бо таке товариство не могло бути дозволеним царським урядом, який прагнув витравити з свідомості людей пам’ять про Шевченка. Це був 1893-1894 рр., коли Реріх закінчив гімназію й став студентом Академії художеств.

«Кобзар» належав до улюблених книжок М. Реріха й часто читався в сімейному колі. Про це розповідав Юрій Реріх директорові Музею російського мистецтва О.М. Малашенко. Юрій Івакін також розпитував Ю. Реріха про ставлення батька до славетного митця. Ю.М. Реріх впевнено підтвердив, що батько протягом всього життя дуже любив Шевченка.

Користуючись дослідницькими даними Яремича, який говорить про вплив Шевченка на творчість Реріха, то зрозуміємо, що конкретних виявів цього впливу у творчості не знайдемо, бо вплив мав більш глибинний і своєрідний характер. «З того, що зафіксував Яремич, можна зробити висновок, – пише Ю.Івакін, - що поезія Шевченка була одним із найсильніших художніх вражень Реріха в дуже відповідальний для кожного митця період його творчого самовизначення, іншими словами, зустріч з генієм пробудила в ньому художника, стала тим творчим імпульсом, який прискорив кристалізацію творчої особистості молодого митця, що далі пішов своїм особистим шляхом».

Перший імпульс переконливо демонструє нарис Миколи Реріха «Украйна», який доповідач прочитала перед слухачами. Цей нарис - один з останніх циклу «Аркуші щоденника», які писались на тлі величних Гімалаїв, та увібрали в себе їхню красу і мудрість.

Про ставлення Реріха-художника до малярської спадщини Шевченка, говорити про вплив не доводиться, як підкреслює в своїй статті Юрій Івакін, бо «Реріх у роки пошуків власного шляху в мистецтві не міг мати скільки-небудь ясного уявлення про Шевченка-художника».

Далі доповідач зупинилась на деяких перегуках в їх малярській спадщині, незважаючи на те, що вони були різними художниками.

Керівник проекту Володимир Козар в своєму передньому слову збірки «Реріх і Шевченко» щодо поєднання імен Реріха й Шевченка зазначив: « ми виходимо з того,що через Миколу Реріха, спадщину всієї родини і Вчення Живої Етики, маємо змогу по-новому оцінити і нашого славного Поета, художника, побачити його не детонатором соціального вибуху, а революціонером Духу».

Вечір закінчився піснею «Реве та стогне Дніпр широкий», яка полилася з екрану телевізора, й була підхоплена голосами всіх присутніх в залі.